На цю тему є чимало статей, книжок та наукових докладів, тому що воно до сих пір залишається найбільш складним та давнім обрядом, з якого починається життя нової сім’ї.

Традиційний весільний обряд поєднує в собі народні звичаї, норми етикету та моралі, традиції і давні вірування.  Цей обряд символізував розлучення з рідним домом та перехід в чужу родину. Хоча, більшість обрядів, які супроводжували це дійство сьогодні не використовуються, українське весілля залишається чимось магічним та цікавим для пізнання.

До обрядових дій, що передують весіллю, відносяться сватання-заручини, оглядини, дівич-вечір (в давнину на ньому збиралися подруги нареченої і виготовляли весільну атрибутику).

Кульмінацією обрядових дій є саме весілля – урочистий приїзд нареченого до коханої, вінчання (колись воно було єдиною офіційною формою узаконення шлюбу), весільна забава з частуванням і танцями. Після цього був від’їзд молодої з приданим до свого чоловіка і перша шлюбна ніч.

В різних куточках України основні елементи святкування весілля були однаковими (сватання, дівич-вечір, вінчання, перша шлюбна ніч), але різними були дійства, які їх супроводжували.

Традиційне українське весілля було настільки багате та насичене пісенною, поетичною творчістю, що захоплювало іноземних мандрівників.

Перед весіллям відбувалося сватання, в основному, за попередньою домовленістю дівчини та хлопця. Сватати дівчину йшли два старости з молодим, а іноді без нього. До хати вони заходили з хлібом у руках і починали традиційну промову. Головними знаками згоди були: піднесена хустка, перев’язування молодого і сватів рушниками, обмін хлібом, частування сватів за столом. Якщо дівчина відмовляла, то старости отримували гарбуза.

Важливою подією також були оглядини, коли батьки нареченої приходили в дім майбутнього чоловіка. Вони оглядали господарство потенційного зятя, ближче знайомилися з його сім’єю.

Якщо родичі дівчини та хлопця давали згоду на одруження, після оглядин обговорювались умови шлюбного договору. Спочатку він був в усній формі, а, починаючи з 17 ст. шлюбну угоду оформляли письмово. Це було необхідністю, так як в придане нареченій батьки давали землю. Традиція укладати письмовий шлюбний договір за часів радянської влади чомусь була відсутня. У наш час вона знову стала популярною.

Після оглядин відбувалися заручини. Ця назва походить від з’єднання рук молодих на хлібі, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Знаком того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями. Дівчина після заручин вплітала у волосся квіти, стрічки.

Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества. Саме в цей час проводили дівич-вечір, пекли коровай та запрошували гостей. На дівич-вечері плели барвінковий вінок, але тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу.

Важливим був обряд випікання короваю. Його випікали декілька жінок, які користувалися в громаді повагою та були заміжні. Спочатку коровай пекли на житній муці, а вже пізніше його випікали з пшениці. Коровай символізував єднання молодих у сім’ю та продовження роду. Весільний хліб обов’язково прикрашали барвінком, колоском пшениці, калиною.

Перед самим шлюбом наречений збирався їхати по наречену. Його виряджала мати, обсипаючи зерном, дрібними грошима.

Майже до 16 ст. в Україні побутував громадянський шлюб, оснований на весільних звичаях. А з 16-17 ст. шлюб почав набувати чинності через вінчання. Цікаво, що шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Тільки з 19 ст. вінчання набуло повної сили.